Спір за позовом контролюючого органу до суб’єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам та застосування наслідків недійсності правочину підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
На це вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23.
За обставинами справи
Податкова звернулася в суд з адміністративним позовом до двох суб’єктів господарювання про визнання недійсним договору перевезення автомобільним транспортом.
В обґрунтування позову податкова посилалася на те що, що відповідачі уклали договір без наміру його виконання, а складені на підставі цього договору документи позбавлені фактичного змісту (господарські операції на виконання договору не відбулися) і були використані виключно в податковому обліку з метою заниження сум податкових зобов’язань.
Окружний адміністративний суд, ухвалу якого залишив без змін суд апеляційної інстанції відмовив у відкритті провадження.
Суди виходили з того, що позов не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки стосується договору, укладеного між рівноправними учасниками, який не є адміністративно-правовим, а позовні вимоги спрямовані на припинення зобов’язальних правовідносин суб’єктів приватного права (відповідачів), що відповідає юрисдикції господарських судів згідно зі ст. 20 ГПК України.
Висновки ВП ВС
Велика Палата ВС залишила без задоволення касаційну скаргу податкової, а ухвали судів залишила без змін.
ВП ВС наголосила, що, вирішуючи питання предметної юрисдикції спору за позовом суб`єкта владних повноважень до суб`єктів приватного права щодо оспорення вчинених ними правочинів, слід враховувати, що статус позивача та/чи зазначені ним мотиви звернення до суду не є достатнім чи визначальним критерієм для віднесення такого спору до предметної юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ за таким позовом відповідно до статі 19 КАС України, статті 20 ГПК України, статті 19 ЦПК України судам слід виходити, окрім складу сторін, також із суті права та/або інтересу, що оспорюється або за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, обраного способу захисту та характеру спірних правовідносин у сукупності.
Застосування зазначених критеріїв дає підстави виснувати, що, оспорюючи правочин, вчинений суб’єктами приватного права та спрямований на набуття, зміну або припинення ними цивільних прав чи обов’язків, суб’єкт владних повноважень передусім втручається у приватноправові відносини та застосовує спосіб захисту, властивий саме цим відносинам, тому, незважаючи на обґрунтування позовних вимог, такий спір є приватноправовим, а справа в такому спорі відноситься до предметної юрисдикції загальних чи господарських судів залежно від складу сторін спору, якщо законом не встановлено інше правило предметної юрисдикції таких спорів
«Спір у цій справі не належить до публічно-правових з огляду на приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваного договору, у яких позивач — контролюючий орган — безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень, та обраний ним спосіб захисту права / інтересу властивий саме приватноправовим правовідносинам — визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215 ЦК України та застосування наслідків його недійсності, передбачених ч. 3 ст. 228 цього Кодексу» — зазначила ВП ВС.