Відмовляючись від служби у збройних силах з міркувань совісті, особа має продемонструвати наявність у неї відповідних глибоких, щирих і послідовних релігійних переконань певними даними, крім власних слів та тверджень близьких осіб.
На це, серед іншого, вказав Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду, висновки якого наводить прес служба ВС, зроблені у справі № 344/12021/22.
Постанова ККС ВС відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
За обставинами справи
Вироком Івано-Франківського апеляційного суду громадянина визнано винуватим у тому, що він, будучи військовозобов’язаним, визнаним обмежено придатним для проходження військової служби, під час загальної мобілізації, ухилився від призову на військову службу.
Після повідомлення військовозобов’язаного в липні 2022 року про обов’язок з’явитися на призовну дільницю ТЦК та СП з метою призову за мобілізацією до ЗСУ він відмовився від отримання повістки, мотивуючи тим, що військова служба суперечить його релігійним переконанням. У зазначений у повістці час на призовну дільницю не прибув.
Висновоки Верховного Суду
ККС ВС визнав правильною кримінально-правову кваліфікацію дій особи як ухилення від призову за мобілізацією за ст. 336 КК України.
ККС ВС навів таку аргументацію:
Гарантоване ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право сповідувати свою релігію або переконання в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби не є абсолютним, а може бути обмежене виключно для цілей та у спосіб, що зазначені в ч. 2 цієї статті. Критеріями правомірності відповідного обмеження є: законність; легітимна мета – інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право й дозволяє здійснення його лише тією мірою, якою це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей. Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України як конституційно-правова норма згідно із ч. 3 ст. 8 Основного Закону є нормою прямої дії. Проте цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови наявності такої обставини, як несумісність виконання військового обов’язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством. В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров’я, безпеку інших громадян і саме існування держави, є нагальна потреба в належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов’язку захисту Вітчизни. За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини за ст. 9 Конвенції і ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об’єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою та підтвердження доказами наявності відповідних переконань. Це не означає, що можливість реалізації права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
«Право на свободу віросповідання має як зовнішній, так і внутрішній аспекти, та об’єднання з іншими людьми в релігійні організації як соціальні структури є лише однією з альтернативно можливих форм його зовнішнього вираження. Проте, відмовляючись від служби у збройних силах з міркувань совісті, особа має продемонструвати наявність у неї відповідних глибоких, щирих і послідовних релігійних переконань певними даними, крім власних слів та тверджень близьких осіб» — зауважив ККС ВС.
Суд узяв до уваги, що засуджений не належить до жодних релігійних організацій і проходив строкову службу у збройних силах, у тому числі впродовж 5 місяців після формування в нього, з його слів, заявлених релігійних переконань. За таких обставин колегія суддів погодилася з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що засуджений не довів наявності в нього глибокого й непереборного конфлікту між зазначеними переконаннями і військовим обов’язком.