Зіштовхнувшись з безпрецедентним масштабом міжнародних злочинів, скоєних на території України, наша система органів правосуддя має забезпечити ефективні розслідування. Однак що для цього потрібно?
Масштаб злочинів, скоєних в ході російсько-української війни став одним із ключових факторів, що зробили мене ще у 2019 прибічником гібридного механізму правосуддя – спеціальної архітектури, яка б мала повноцінний міжнародний елемент й забезпечила правосуддя щодо чотирьох типів міжнародних злочинів: агресії, воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду. Коли я кажу про гібридний механізм, то маю на увазі роботу судових органів, органів прокуратури та правоохоронних з повноцінним залученням міжнародних фахівців з досвідом роботи в збройних конфліктах. Однак якщо дивитися реалістично, то побудова механізму правосуддя з міжнародним елементом – радше справа майбутнього. Та й у часи війни ми не можемо змінювати Конституцію. У нас же є нагальна потреба зробити так, щоб наша національна система перед обличчям таких викликів була якомога ефективнішою. Наразі ми робимо ряд важливих кроків. Водночас їх недостатньо. Наприклад, нещодавно Президент підписав закон про ратифікацію Римського статуту Міжнародного кримінального суду, а також закон, що передбачає відповідні зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України. З одного боку, це допоможе ефективніше розслідувати злочини, скоєні на нашій території, адже в українському законодавстві з’являються злочини проти людяності. З іншого – так і не враховується міжнародний досвід розслідування найбільш масових воєнних злочинів. Стаття 438 лишається бланкетною, відсилаючи слідчих до близько 30 різних міжнародних договорів для обґрунтування кваліфікації. Деякі з них датуються 1864 роком…
Якщо звернутися до світового досвіду, який ми вивчали при побудові Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту (так званий “Департамент війни”), то можна побачити, що чимало країн мають спеціалізовані органи для розслідування саме міжнародних злочинів. Наприклад, цікавий досвід Бельгії, де існують команди в прокуратурі та на рівні федеральної поліції, що відповідають за розслідування міжнародних злочинів. Серед інших прикладів можна навести Нідерланди, які мають спеціалізований підрозділ у складі своєї поліції, який займається виключно міжнародними злочинами; у Франції існує окремий підрозділ Генеральної прокуратури, який займається розслідуванням міжнародних злочинів; у Німеччині також є спеціалізований відділ у Федеральній прокуратурі, який займається розслідуванням міжнародних злочинів у рамках універсальної юрисдикції.
Однак важливо розуміти, що Україна в ході жахливої війни зіштовхнулася з великою кількістю злочинів, які ще не мають повноцінної міжнародно-правової оцінки. Адже сучасна війна значно відрізняється від тієї ж Другої світової, після якої й з’явилися міжнародні договори, що регулюють співіснування держав. Гібридність методів ведення війни, нові види озброєння та нові виклики вимагають змін і розвитку міжнародного гуманітарного права та превентивних механізмів. Набувають критичної ваги такі аспекти, як особливості застосування сили у різних ситуаціях, захист цивільного населення, операції в кіберпросторі, тощо. В той же час, у разі будь-якого збройного конфлікту право сторін, що перебувають у конфлікті, обирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. При вивченні, розробці, придбанні чи прийнятті на озброєння нових видів зброї, засобів або методів ведення війни сторони мають визначити, чи підпадає їх застосування, за деяких або за всіх обставин, під заборони визначені загальними положеннями міжнародного гуманітарного права (Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, статті 35, 36).[1] Правила ведення війни з одного боку, захищають цивільних, поранених і військовополонених, а з іншого – і самих військових від скоєння злочинів, а, отже, стають превентивним інструментом. Військовослужбовці не несуть відповідальності за дії в умовах бойової обстановки або проведенні військових заходів, за виключенням порушення законів і звичаїв війни (combat immunity). Будь-які рішення командирів, військовослужбовців або інших осіб, відповідальних за планування, дозвіл та здійснення воєнних операцій (бойових дій), мають розглядатись з урахуванням інформації, що могла бути обґрунтовано доступною особі на момент планування, санкціонування та здійснення воєнних операцій (War Crimes Commission. Law Reports of Trials of War Criminals, 1949; Werle & Jesserger, 2020).[2]
Тобто, з одного боку, нам є від кого переймати певний досвід. Однак масштаб і типи міжнародних злочинів, що скоюються саме на нашій території, робить нашу ситуацію безпрецедентною. Тому вважаю за необхідне проаналізувати саме українську національну систему. Адже в наших силах максимально підготувати її до співпраці з вже існуючими або майбутніми елементами механізму правосуддя (буде це гібридний механізм чи трибунал за наслідками агресії). І це варто зробити якомога скоріше, якщо ми зрештою хочемо задовольнити величезний запит на справедливість, який є в українському суспільстві й забезпечити сталий мир і розвиток нашої держави.
Вивчивши статистичну інформацію правоохоронних органів про злочини, вчинені в умовах збройного конфлікту з лютого 2022 року і по перше півріччя 2024 року, можна зробити певні висновки. Так, зареєстровано понад 130 тисяч кримінальних проваджень за статтею 438 ККУ (Порушення законів та звичаїв війни). Це стосується лише злочинів, вчинених пiсля початку повномасштабної агресії. Починаючи з 2016 нами було зареєстровано ще близько 30 тисяч. В провадженні слідчих СБУ, що здійснюють розслідування такої категорії злочинів у відповідності до 216 КПК України, перебуває понад 115 тисяч проваджень. Одночасно у провадженні слідчих Національної поліції перебуває близько 21 тис. проваджень.
І щоб забезпечити ефективну роботу з усім масштабом справ, ми маємо створити тимчасову повноцінну національну інфраструктуру щодо міжнародних злочинів.
Якою ж вона має бути? В її центрі мають стояти інтереси потерпілих. Вона повинна викликати довіру як всередині країни, так і у міжнародної спільноти, і відповідати міжнародно прийнятим практикам. І, зрештою, національна система повинна доповнювати вже існуючу архітектуру правосуддя. Ці виклики можуть бути вирішені за рахунок спеціалізації, яка частково вже існує, однак потребує поглиблення.
Розгляньмо необхідні зміни на різних рівнях.
Почнемо з судів. Подивімося на навантаження. Лише за 2023 до кримінального судочинства (зокрема, посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; держзрада, колабораційна діяльність й інші злочини) надійшло 5539 справ і матеріалів (розглянуто – 3034). Тобто навантаження велике. Тож, на мою думку, найкращим виходом стало б створення окремого органу, що займатиметься відповідними справами (як ВАКС або IP-суд). Для того, щоб займатися цією категорією справ судді мають пройти відбір і відповідну підготовку. І я точно знаю, що вмотивовані судді є, тож цей шлях виглядає реалістичним. Звісно він складніший в плані необхідності законодавчих змін й побудови інфраструктури, однак довіра до цього органу й очікувана компетентність того варті.
Що стосується прокуратури, то у 2019 році за моєї ініціативи в колишній Генеральній прокуратурі було створено Департамент війни. Саме цей департамент першим почав систематично займатися міжнародними злочинами. Ідея такої спеціалізації зародилася ще в той час, коли ми організовували роботу прокуратури Автономної Республіки Крим в тодішніх реаліях, адже більшість міжнародних злочинів відбувалися на окупованих територіях. Було необхідно зібрати команду людей, які готові навчатися працювати з воєнними злочинами, скоєними проти цивільного населення. Уже тоді я розумів, що цю діяльність необхідно вивести на державний рівень. На той час така спеціалізація була достатньою. Але не зараз.
Наразі перед нами стоять зовсім інші виклики. Необхідно значно розширити масштаби роботи та посилити її. Нам потрібно більше фахівців, які глибоко розуміють специфіку міжнародних злочинів і здатні на ефективні розслідування. Ми не потребуємо красивих звітів або піар-акцій (як це іноді лунало від попереднього керівництва), а реальної роботи та людей, які не бояться брати відповідальність на себе.
Виходячи з цього, вважаю, що доцільно створити спеціалізовану прокуратуру, за аналогією з САП або Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони. Така прокуратура, відповідно до повноважень, закріплених у Кримінальному процесуальному кодексі, повинна бути під керівництвом профільного заступника Генерального прокурора. Він зможе зосередитися на цьому напрямку та оперативно взаємодіяти з процесуальними прокурорами у кримінальних провадженнях (за аналогією з Керівником САП). Крім того, цей заступник може виконувати функції комунікації з міжнародними інституціями та партнерами у цій сфері, що зараз займає значну частину часу у Генерального прокурора, тоді як він також має координувати роботу інших своїх заступників та керівників правоохоронних органів.
Сьогодні різні підрозділи займаються наслідками війни поряд з іншими завданнями, що породжує проблему різних підходів до розслідувань та відсутності пріоритетності у розслідуванні міжнародних злочинів. Не кажучи вже про відсутність необхідних спеціальних знань. Тому значно логічніше було б доручити координацію розслідувань міжнародних злочинів спеціалізованій прокуратурі, яка займатиметься саме координацією та процесуальним керівництвом, а не підмінятиме інші органи.
Що стосується слідства, то ситуація тут видається найскладнішою, і може здатися, що створення окремого органу є нереальним завданням. Проте, з огляду на масштаби злочинів, це вкрай важливо. За період із лютого 2022 року СБУ зареєструвала понад 115 тисяч кримінальних проваджень за статтею 438 Кримінального кодексу України, у яких 390 особам було оголошено підозри. Також збільшилася кількість кримінальних проваджень щодо злочинів проти національної безпеки, державної таємниці, недоторканності кордонів – їх стало понад 17 тисяч (для порівняння, у 2020 та 2021 роках таких справ було 2660 та 2596 відповідно). А з урахуванням недосконалості наших норм щодо колабораціонізму, ці цифри можуть значно зрости.
Давайте подивимося офіційні цифри за аналогічний період щодо кримінальних проваджень та кількості повідомлень з них про підозру, які обліковувались іншими правоохоронними органами: Державне бюро розслідувань – 22629/4864 (плюс 73916/7528 – порушення порядку несення військової служби), Бюро економічної безпеки України – 4299/685; Національне антикорупційне бюро – 1136/395. При цьому також важливо враховувати і кількість людей, які забезпечують у своїй сфері правоохоронні функції держави: ДБР – 1600 працівників, БЕБУ – заплановано до 4000, НАБУ – 700 осіб.
Наразі фактична кількість кримінальних проваджень та повідомлень про підозру у сфері найтяжчих злочинів конкурентна у порівнянні з провадженнями, що розслідуються іншими правоохоронними органами. Тож, якщо говорити, що державою були створені спеціалізовані органи правопорядку (ДБР – щодо злочинів, вчинених правоохоронцями, БЕБУ – щодо економічних злочинів, НАБУ – щодо корупційних злочинів), то є також і сенс говорити про перспективу створення спеціалізованого органу по розслідуванню найтяжчих міжнародних злочинів.
Крім того, треба звернути увагу на те, що розслідування найтяжчих міжнародних злочинів (20 розділ Кримінального кодексу) в Україні наразі покладене на СБУ, що є, на мою думку, концептуально неправильним. Наразі СБУ залучена у протистояння агресії, що робить її стороною конфлікту. Тоді як слідчі органи мають бути насамперед об’єктивними та безсторонніми. До того ж, в СБУ не має необхідної кількості слідчих, а після повномасштабного вторгнення кількість розслідуваних проваджень зросла більше ніж в 20 разів (з 2660 облікованих проваджень у 2021 році до 60814 проваджень у 2023 році). І не варто забувати, що і у СБУ, і у тієї ж Нацполіції є величезна кількість іншої профільної роботи. Для них розслідування міжнародних злочинів – одна з задач. Вони змушені “переключатися” на неї. І все це абсолютно не відповідає масштабності викликів, що стоять перед нами. Тому, як на мене, на рівні слідства також логічним виглядає створення нової інституції. Це вирішить питання довіри. Але важливо, щоб при цьому існували прозорі відбори та соціальні гарантії. Це нагально й для наших зовнішніх партнерів, які можуть бути долучені до її створення. Крім того, це зніме питання відтоку кадрів. Також має бути особливий статус цих органів, щоб слідчі й оперативники мали доступ в зони ведення конфлікту.
Окрім цього, нам не варто забувати й про наступальні дії української армії, зокрема, Курську область РФ, у зв’язку з чим нам теж знадобляться підготовлені спеціалісти.
Ефективне впровадження МГП в Збройних Силах України з урахуванням тенденцій сучасного збройного конфлікту важливе для запобігання скоєнню міжнародних злочинів. Фіксуючи злочини, скоєні супротивником, військовослужбовці Збройних Сил України можуть мінімізувати скоєння правопорушень в наших власних лавах. Більше того, саме українські спеціалісти, які першими зіштовхнулися з такими викликами, могли б зробити свій важливий внесок у процеси осучаснення міжнародно-правових механізмів, а в подальшому працювати в міжнародних інституціях.
Такі відносно прості зміни можуть зробити національну систему не лише більш ефективною, а й підготують її для того, щоб стати повноцінним елементом майбутнього гібридного механізму правосуддя, який охопить усі, скоєні на території України, міжнародні злочини, незалежно від того, хто їх скоїв.
Наведений варіант, як на мене, є найкращим з можливих на даний час. Адже саме повноцінна архітектура правосуддя потенційно може впоратися з такими масштабними викликами. Однак цікаво було би розглянути і компромісні варіанти. Зокрема, спеціалізацію в межах існуючих органів. Наприклад, в судах спеціалізація може бути реалізована починаючи з касації і до місцевих судів й обласних апеляційних судів щодо розгляду справ про злочини, вчинені в умовах збройного конфлікту. Більше того, в Україні вже є схожі прецеденти в сфері ювенальної юстиції. Тож подібна практика може бути реалізована і щодо міжнародних злочинів. На рівні судів це може бути спеціалізація на рівні касації; прокуратури – систематизація й підсилення роботи профільного спеціалізованого департаменту. А на рівні Нацполіції створення Департаменту з фіксації, розслідування та оперативного супроводження злочинів, учинених в умовах збройного конфлікту. Ще до повномасштабної агресії нами була ініційована спеціалізація в прокуратурах Донецької та Луганської областей, в СБУ та Нацполіції. Однак зараз ця практика має масштабуватися.
[1] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_199 [2] The United Nations. War Crimes Commission. Law Reports of Trials of War Criminals. London : Majesty’s Stationery Office. 1949. Volume 8. 92 p.: https://www.jewishvirtuallibrary.org/jsource/Holocaust/Hostages-Trial.pdf; 1. Werle G., Jesserger F. Principles of International Criminal Law : Fourth Edition. Oxford: Oxford University Press. 2020. 720 р.
Блог — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Як незалежне видання, «Юридична практика» може публікувати статті, що мають дискусійний характер або стосуються тих чи інших спірних питань. Точка зору редакції “ЮП” може не збігатися з поглядом автора блогу.