Для застосування двосторонньої реституції, у разі визнання недійсним правочину, відповідач в такому спорі не повинен заявляти окремої вимоги про повернення йому майна чи подавати зустрічний позов.
Це слідує висновків, які зробила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 918/1043/21.
Для узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції в цілому Велика Палата Верховного Суду відступила від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20.
За обставинами справи
Рішенням господарського суду, яке залишив без змін апеляційний господарський суд, визнано недійсним договір поставки мережевого обладнання та стягнуто на користь ліцею грошові кошти сплачені ним підприємству.
Суди виходили з того, що договір не відповідає положенням статей 203 та 228 далі – ЦК України) адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у підприємства відповідного умислу та поставки обладнання за завищеною вартістю.
Висновки ВП ВС
Велика Палата Верховного Суду частково задовільнила касаційну скаргу підприємства, та змінила рішення судів доповнивши резолютивну частину пунктом про повернути від ліцею на користь підприємства майно, отриманого за договором поставки мережевого обладнання.
ВП ВС сформувала такі висновки щодо застосування норм права:
Визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб’єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно. Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.
Обґрунтування відступу від позицій
Підхід, сформульований ВП ВС в пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, створює низку серйозних процесуальних проблем, оскільки відповідач у такій категорії справ, щоб домогтися двосторонньої реституції, має заявляти зустрічний позов або звертатись з окремим позовом.
Однак такий «зустрічний» позов у цьому випадку суперечитиме суті категорії зустрічного позову, який за змістом частини другої статті 180 ГПК України приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов’язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Натомість у цьому разі «зустрічним» буде позов, спрямований не на противагу основному, а навпаки — його задоволення буде можливим тільки у випадку задоволення первісного. Якщо ж відповідач має заявити окремий позов, без відповіді залишається питання, чому цей позов не може бути заявлений у цій же справі, адже він однозначно пов’язаний з її розглядом. Це повертатиме суди до необхідності розгляду вказаного позову як зустрічного, яким він не є. Розгляд вимоги відповідача в наступному окремому позові також невиправдано поставить його у становище, коли він вже зобов’язаний за судовим рішенням повернути майно, однак позивач у первинній справі, хоч і має в силу закону обов`язок так само здійснити повернення одержаного ним за правочином, однак такий обов’язок не забезпечений примусом держави і може бути не виконаний без окремого судового рішення. Окрім того, цей підхід не враховує принципу процесуальної економії, оскільки орієнтує відповідачів у такій категорії справ на те, що їм належить ініціювати окреме провадження для розгляду їх вимоги, яка ґрунтуватиметься на обставинах, вже встановлених у розглянутій справі.