>Юрій Клюс,
юрисконсульт компанії NEXEL
Одним із доволі відомих способів забезпечення виконання зобов’язань у договірних правовідносинах є банківська гарантія. Її суть полягає у тому, що банк-гарант сплачує на користь кредитора-бенефіціара певну фіксовану суму коштів у випадку, якщо боржник-принципал порушить своє зобов’язання перед кредитором.
Головна особливість гарантії полягає у її неакцесорному характері. На відміну від інших видів забезпечення виконання зобов’язань, дійсність гарантії не залежить від дійсності основного зобов’язання між принципалом та бенефіціаром. Як зазначає ч. 1 ст. 562 ЦК України, таке правило є актуальним навіть у випадку безпосереднього посилання на гарантію в основному договорі.
Саме ця особливість робить гарантію дуже привабливим видом забезпечення для кредиторів. У будь-якому варіанті розвитку подій, кредитор матиме право на стовідсоткову виплату з боку гаранта.
Навіть якщо боржник діятиме недобросовісно, то змістом гарантії забезпечується запобігання впливу проблем із основним зобов’язанням на стан гарантійного правовідношення та відповідні права бенефіціара.
Тим не менш, питання незалежності гарантії від основного зобов’язання далеко не є таким однозначним, коли справа доходить до практики. У цій статті я проаналізував правові аспекти гарантії, а зокрема великі можливості кредитора для зловживання своїми правами. Законодавством же цей аспект не охоплюється, що викликає суттєву прогалину у правовому регулюванні банківської гарантії.
Правове регулювання та які зловживання можливі на практиці
Якщо буквально тлумачити положення законодавства, то гарантію потрібно вважати повністю незалежною навіть у випадках, коли основне зобов’язання вже виконане та припинилось, а також коли бенефіціар подає до гаранта неправдиву вимогу про виплату гарантії через нібито вчинення певних дій або бездіяльність принципала.
Останній, можливо, навіть й не порушував свої зобов’язання за основним договором, проте виходячи з приписів ч. 3 ст. 565 ЦК України, гарант зобов’язаний задовольнити вимоги бенефіціара щодо сплати гарантії після повторної вимоги, навіть якщо він повідомив кредитора про факт недійсності чи припинення основного зобов’язання.
Такі проблеми у банківських гарантій виникають через те, що законодавство не містить такого поняття як недобросовісна чи шахрайська вимога за гарантією, а перелік підстав для відмови у сплаті гарантійної суми є вичерпним.
Відповідно до ч. 1 ст. 565 ЦК України, гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора лише у 2 випадках. Перший – якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії. Другий – якщо такі вимоги подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.
У господарських відносинах доволі схоже регулювання. Якщо звернутись до ч. 3 ст. 200 ГК України, то там зазначається, що гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом.
Тобто, якщо у гарантійному листі немає інших застережень, то будуть застосовуватись положення законодавства, які не можуть запобігти зловживанням з боку бенефіціара та захистити права гаранта, а також інтереси принципала, оскільки банк-гарант, на підставі ч. 1 ст. 569 ЦК України, після сплати гарантійної суми, може звернутись до боржника-принципала з регресною вимогою.
Зміна судового підходу та нові тенденції
Суди вже протягом доволі великого проміжку часу намагаються збалансувати становище бенефіціара та принципала у гарантійних правовідносинах. Доволі поширеною раніше була правова позиція, що при вирішенні спору про існування обов`язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить, у першу чергу, дослідження наявності чи відсутності виникнення відповідного обов`язку.
Подібний правовий висновок, до прикладу, зроблено у Постановах Верховного Суду від 4 березня 2021 року у справі № 910/3500/19, від 18 червня 2021 року у справі № 910/16898/19 та від 15 червня 2023 року у справі № 910/8580/22.
Тим не менш, у середині 2023 року в судовій практиці виник кардинально протилежний підхід до цього питання. У своїй Ухвалі від 12 липня 2023 року у справі № 910/17772/20, Верховний Суд зазначив про необхідність відступу від вище згаданої правової позиції на користь бенефіціара та передав справу на розгляд Об’єднаної палати Верховного Суду.
ОП КГС ВС у Постанові від 17 травня 2024 року у справі № 910/17772/20 справді відступила від такого підходу. Суд зазначає, що відносинах між бенефіціаром та гарантом виникає окреме грошове зобов`язання, незалежне від зобов`язання за участю бенефіціара та принципала.
Тому гарант має сплатити грошову суму, якщо виконані саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром та принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов`язання за договором між бенефіціаром та принципалом, а відтак і про те, чи припинене основне зобов`язання виконанням, гарант не вправі.
Тобто, Об’єднана палата ВС сформувала нову правову позицію, відповідно до якої гарант у будь-якому разі зобов`язаний платити за гарантією, якщо вимога та додані документи за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії.
Суди вже активно почали застосовувати такі правові висновки. Їх, зокрема, можна знайти у Постановах Верховного Суду від 27 червня 2024 року у справі № 910/14987/23 та від 11 липня 2024 у справі № 910/6924/22, а також Ухвалі від 25 липня 2024 року у справі № 910/9294/23.
З цього випливає, що суди зараз зайняли сторону бенефіціара та фактично надають йому карт-бланш можливостей щодо отримання гарантії. Такий підхід більше відповідає законодавству, ніж попередні правові позиції.
Тим не менш, він залишає багато питань з приводу можливого недотримання бенефіціарами принципу добросовісності, який відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України є однією з основних засад цивільного законодавства.
Міжнародний досвід для України
У цьому аспекті яскравим прикладом є діяльність Міжнародної торговельної палати (International Chamber of Commerce, ICC), яка займає провідне місце у регулюванні глобальної комерції. Її Міжнародний арбітражний суд є одним із найавторитетніших інститутів вирішення спорів у міжнародному приватному праві.
Серед ключових досягнень ICC — розробка Уніфікованих правил для гарантій на вимогу (URDG), які отримали широке застосування серед міжнародних банків. Як випливає із статті 19 (а) Правил, гарант зобов’язаний оцінювати вимогу бенефіціара виключно на підставі зовнішнього огляду подання, визначаючи відповідність заявлених вимог умовам гарантії.
Гарантії на першу вимогу (demand guarantees) стали особливо популярними у міжнародних транзакціях завдяки їхній здатності ефективно мінімізувати ризики, пов’язані з недобросовісними контрагентами.
Традиційні способи забезпечення, як-от неустойка чи застава, часто виявлялися недостатньо ефективними через їхню залежність від основного зобов’язання. У цьому контексті гарантії на вимогу стали надійним інструментом захисту, оскільки їхня дія не пов’язана з правовими відносинами між бенефіціаром і принципалом.
Основний принцип таких гарантій — «pay now, argue later» (плати зараз, розбирайся потім) — забезпечує негайне виконання вимоги з можливістю оскарження її правомірності в подальшому.
Це робить гарантії на вимогу оптимальним рішенням для міжнародних комерційних договорів, де рівень довіри між сторонами може бути не надто високим. Вони не лише забезпечують фінансовий захист кредиторам, але й підтримують стабільність договірних відносин у контексті міжнародної комерції.
Цей принцип яскраво відображений у судовій практиці Великої Британії, зокрема у справі «Sara & Hossein Asset Holding Ltd v Blacks Outdoor Retail Ltd». Верховний Суд постановив, що боржник зобов’язаний сплатити належні кредитору суми негайно, навіть за наявності помилки або підозри щодо шахрайства, залишаючи можливість оскарження правомірності платежу згодом.
Схожий підхід також чітко ілюструється у справі «Arnold v Britton», де Верховний Суд Великої Британії підтвердив важливість дотримання точного формулювання договору. Суд постановив, що навіть якщо природне значення умов здається несправедливим, договірні зобов’язання слід виконувати відповідно до погодженого сторонами формулювання.
Тим не менш, в міжнародній практиці так само застосовується інститут шахрайської вимоги (fraudulent demand), що стає серйозним застереженням під час реалізації гарантій. Відповідно до нього, суди, незважаючи на принцип миттєвої виплати, можуть відмовити в задоволенні вимоги, якщо вона виявиться недобросовісною.
Прикладом цього є рішення Високого суду Сінгапуру у справі «Boustead Singapore Ltd v. Arab Banking Corp (B.S.C.)» Суд відхилив вимогу контргаранта через явну недійсність і шахрайський характер претензій бенефіціара, що підкреслило важливість ретельного аналізу навіть у системі миттєвої виплати.
Згаданий інститут також висвітлено в Конвенції ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви. Як випливає зі статті 15 (3) цієї Конвенції, критерій добросовісності є ключовим у випадку, коли бенефіціар вимагає здійснення платежу з боку гаранта.
Під час висунення вимоги, відповідно до статті 19 (1) цієї Конвенції, обов’язково має бути дотримано критеріїв відсутності фальсифікації будь-яких документів, наявності підстави для виплати, а також обґрунтованості підстав для переведення гарантійної суми. У випадку відсутності хоча б одного з цих критеріїв, гарант має право утриматись від здійснення платежу.
Таким чином, навіть за умови миттєвої виплати, боротьба з шахрайством і забезпечення належного виконання зобов’язань залишається важливим аспектом у міжнародній комерції.
Підсумок
Банківські гарантії є важливим інструментом забезпечення зобов’язань завдяки своїй незалежності від основного зобов’язання між боржником і кредитором. Вони забезпечують негайну виплату у разі порушення зобов’язань, що робить їх привабливими для кредиторів і забезпечує їм захист від ризиків недобросовісності боржника.
Проте, на практиці існує ризик зловживання, оскільки українське законодавство не завжди враховує шахрайські вимоги за банківською гарантією. Це підкреслює необхідність удосконалювати правове регулювання з метою захисту гаранта від недобросовісних претензій, водночас зберігаючи права кредитора.
Хорошим орієнтиром тут може бути міжнародний досвід, де в гарантійній практиці фігурує принцип миттєвої сплати. Він забезпечує миттєву виплату гарантії навіть у випадку можливих спорів між сторонами.
Водночас, на відміну від національного законодавства України, міжнародний підхід також включає механізми для боротьби з неправомірними вимогами. Саме тому в законодавстві необхідна й концепція шахрайської вимоги, яка передбачає можливість відмови в оплаті, якщо вимога виявляється недобросовісною або шахрайською.